Презумпція правомірності набуття права власності на майно

У провадженні Миколаївського районного суду Львівської області перебувала цивільна справа за позовом гр.Р. про розірвання договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 1994 року та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 10 вересня 2015 року.

У судовому засіданні позивач пояснив, що у 1994 році між ним та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу квартири. Відповідно до умов договору він зобов’язувався передати відповідачу квартиру, а відповідач був зобов’язаний сплатити відповідні кошти. Позивач виконав умови договору, звільнив дану квартиру та передав ключі від неї відповідачу, тоді як відповідач не сплатив обумовлену в договорі ціну (від загальної вартості квартири було сплачено лише незначну частину коштів).

Позивач звернувся до дружини відповідача з метою врегулювання виконання договору або його розірвання через відсутність повної оплати, оскільки тільки вона могла контактувати з відповідачем, який на той час перебував за кордоном. Однак остання повідомила про те, що договір купівлі-продажу квартири розірваний і повернула йому ключі.

Протягом 20 років позивач гр.Р. проживав у спірній квартирі, проводив ремонти, оплачував житлово-комунальні послуги, підтримував квартиру в належному стані, тобто володів і користувався цією квартирою, вважаючи, що він є її власником і договір купівлі-продажу розірваний.

Лише у 2015 році йому стало відомо, що відповідач перепродав квартиру гр.К. Вважає, що оскільки відповідачем не було сплачено повну вартість квартири, відповідно до умов договору, то такий не є добросовісним власником квартири і не мав права продавати таку.

Представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити, оскільки відповідно до п.5 договору купівлі-продажу відповідачем виконано зобов’язання щодо оплати вартості квартири. Про своє можливе порушене право на одержання коштів за договором купівлі-продажу квартири позивачу було відомо ще в 1994 році, однак з позовом про захист свого можливого порушеного права звернувся лише у 2016 році, тобто після спливу строку позовної давності.

Нотаріус повідомила, що перед посвідченням правочину перевірила дійсні наміри сторін щодо вчинення саме такого правочину і пересвідчилась, шляхом особистого спілкування з усіма учасниками договору, про їх волю укласти договір купівлі-продажу квартири. Також переконалась у їх здатності своїми діями набувати для себе цивільних прав, самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати в разі їх невиконання. Додатково повідомила, що сторони не зверталися до неї з проханням розірвати даний договір з будь-яких підстав, в тому числі з підстав проведення розрахунку за вищевказаним договором.

Судом встановлено, що договір купівлі-продажу від 28 грудня 1994 року був посвідчений державним нотаріусом із дотриманням всіх вимог чинного на той час законодавства щодо форми та змісту даного виду правочину. Ціна спірної квартири була обумовлена в договорі купівлі-продажу, сторони погодили ціну, претензій щодо способу, порядку проведеного розрахунку у сторін під час укладення цього договору не було, про що свідчать їх підписи на примірнику договору.

Відповідно до ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Протягом 20 років позивач гр.Р. не звертався ні до нотаріуса, ні до суду з проханням розірвати даний договір з будь-яких підстав, в тому числі з підстав несвоєчасного проведення розрахунку за вищевказаним договором. Окрім того, під час розгляду справи позивачем не надано належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог, у зв’язку з чим судом не знайдено підстав порушення виконання стороною відповідача умов договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 1994 року. Позивачем не доведено належними доказами факт неправомірності набуття відповідачем права власності на спірну квартиру.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до висновку про неможливість задоволення позовних вимог.

27 лютого 2023 року суд ухвалив судове рішення, яким у задоволенні позову гр.Р. відмовлено.

З текстом судового рішення можна ознайомитись за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/109245780 .